Your gateway to endless inspiration
Він мав бути таким. Чи інакшим. Це завжди було складною справою: зрозуміти, яким саме нормальним ти маєш бути. Чи сміятися зараз чи на три секунди пізніше? Чи розтягнути губи, усміхаючись? Бабуся завжди казала, що потрібно показувати себе світу як мімікою, так і словами - хлопець добре це затямив, проте саме знання не давало результату. Він мав знати, як саме має це зробити, інакше всі створюватимуть ще більше дратівливого шуму.
- Хей, жабоооо, та ти хоч говорити вмієш? Чи то у нас новий Голла Моска замість Хранителя з’явився?
Коли Бел глузував із нього, це привертало увагу, це було комфортно, адже попри все, йому не потрібно реагувати, відгадувати, що саме він має відчувати. Можна просто дозволити бути собою, доки діймання не стануть заважати надто сильно.
- Казав я капітану, треба було продати тебе на вокзалі, - він невдоволено вишкірився та вкотре кинув ножа у підопічного. Той не зрішив з місця ні на крихту, що змусило Бельфегора ще більше глузувати. Він завжди так робив, вивчав. досліджував, намагався навчити тому, що відчуває сам. Фран відчував те, як і те, що саме така “звичка” намагатися зробити боляче - своєрідний спосіб відчути та пересвідчитись, що Фран все ж може відчувати.
- Ваша велична дупо, вибачте, але я мушу йти, - він вдавано зітхнув та змусив зброю зникнути з його шапки, - Сьогодні разом із капітаном ідемо просити Вендіче, щоб нарешті забрали вас до себе на курорт.
- Ах ти малий зараза!
Коли Бел зістрибнув та дістався Франа, той уже зник у фіолетовому тумані.