Your gateway to endless inspiration
- Ха, даю сотню, що ти й поняття не маєш, на що підписалася! – рудий звучно хлопнув по столу, чашки погрозливо брязнули. Він показово зробив гримасу подиву. – Блять, я чесно не хотів.
- Роне, я з тобою нічого не підписувала, - дівчина незадоволена поправила серветку та передбачливо взяла свою чашку, - але ти завжди можеш оформити передання своїх статків для мене.
Вона торкалася келиху легко, ніжно, так солодко, наче це було її перше власне творіння. Проводила краєм, а потім різко перевертала у руках. Згадувала їх. Вони були друзями. Друзями? Примітивно думати, що таким словом можна описати цей зв’язок. Їхні стосунки геть не несли чогось романтичного, більше – усі ті смішні плітки, що вони роками задовольнялися одне одним, були жахливо – неправильно – далекими від правди. Герміона пам’ятає, як вона вперше їх побачила, таких малих та розгублених наче курчата. Як вперше гуляли селищем, штовхаючись, падаючи на землю, заповнюючи крихку тишу таким шаленим та радісним сміхом. Як вперше вона із Роном допомагали Гаррі оговтатися після втрати бажання жити, як змушували його говорити, кричати, як не давали зануритися у прірву болю та самотності. А ще краще вона пам’ятає, як востаннє тримала холодну – майже крижану – руку Рона, дивилася у його скляні очі та годинами сиділа на брудній підлозі, чуючи відлуння тихих слів. Пам’ятає, як востаннє скуйовджувала темне волосся, обіймала – не благала зупинитися - перед стрибком до Арки. Досі стискає келих, досі ніжно проводить блискучою ніжкою, та після – змітає його зі столу, прорізаючи темряву болючим брязкотом.
- Цього разу мені немає, для кого боротись…