вірш - Blog Posts

Я лишу картату сорочку собі,

Ти це якось переживеш...

Все так просто в твоїй голові,

Немає ні повені, ні пожеж.

Я лишу тобі ароматне горнятко,

Щоб наповнити все запахом кави.

Терпіти не можу загадки,

Зачини те вікно, будь ласкава.

Я лишу все в минулому, тут і зараз,

Згадаю, коли натягну сорочку.

Пробач, що так стрімко увірвалась

І пішла без жодного дзвіночка.

~oleksandra.l

Все має термін придатності,

Чай, шоколадка, все окрім меду.

Люди, які не мають здатності

Дати тобі те, що так треба.

Все має свою кінцеву дату,

Число, яке пишуть маленьким курсивом.

Догоряє навіть найбільша ватра,

ржавіє метал, покидають сили.

Найсумніше, коли цифри остаточні

І нічого не можна вже змінити.

Залишаються душі одинокі, одиночні -

Їм написано ще дихати і жити.

~oleksandra.l

Натхнення прокидається вночі,

хоч плач, а хочеш - покричи.

Не налякай потомлених сусідів,

не залишай зів'ялих квітів.

День промаячить перед очима,

ти думала, що міцно щось вхопила.

Прокинулась, але в руках нічого,

не вистачає відчуттів, чогось нового.

Серед бур'яну знайшла троянду.

Розвісила на стінах, мов гірлянди,

моменти щирі на папері, фотокартки.

Для серця, ввечері, на згадку.

~oleksandra.l

Серед бурі і грому стою на дорозі,

Сукня біла в темні горошини.

Я чекала довго тебе на розі,

Не боялась ні граду, ні зливи.

Ти написав : "Давай не сьогодні.

Завтра передають тепле сонце."

Я нарешті роздивилась безодню,

Далекий, чужий незнайомцю.

І справа була не в прогнозах погоди,

Що знов не співпали з цією реальністю.

Наші жадання - прості антиподи,

І наш фінал я вважаю фатальністю.

~oleksandra.l

бомбіть маскву, бомбіть постійно.

щоб крики просочились в стіни.

щоб не було ніякого спокою.

щоб всі жили лише після відбою.

в перетинах між страхом і смертями,

хай намагаються пізнати, що робили самі.

не зрозуміють, бо для того треба мати мізки...

на жаль, їх не придбати за кошти у валізках.

~oleksandra.l